У цій статті
Коротка відповідь
Із «Карнавалу тварин» Сен-Санс за життя опублікував лише «Лебедя». У 1887 році він видав його для віолончелі та фортепіано, а всі чотирнадцять частин були видані посмертно в 1922 році. В інших номерах композитор наслідував піаністів-початківців і перетворював знамениті танці на музику черепахи та слона. Віолончельну мелодію, виділену із цієї сатиричної сюїти, Фокін і Павлова використали в короткому балеті «Вмираючий лебідь» у 1905 році.
Докладніше
Піаністи-початківці серед тварин
Сен-Санс написав «Карнавал тварин» у лютому 1886 року. Підзаголовок твору — «Велика зоологічна фантазія», а кількість частин — чотирнадцять. Це не просто перелік назв тварин. Є номери, які мають назви «Акваріум», «Викопні» та «Піаністи». В одній сюїті він поєднав живих тварин, місце їх утримання, сліди давніх істот і людей-виконавців. Підзаголовок та назви чотирнадцяти частин також показують будову твору, де тварини й люди розміщені разом. Різні об’єкти Сен-Санс по черзі представляв короткими музичними номерами.
У «Піаністах» два виконавці наслідують вправи початківців у гамах. У нотах указано відтворювати невпевненість та незграбність учня. Навіть помилки під час занять досвідчені музиканти мають робити навмисно. Замість швидкого й правильного виконання гам п’єса дозволяє почути процес навчання новачка. Між номерами, що зображують тварин, Сен-Санс розмістив виконавські звички людей. Тут об’єкт жарту — людина, яка вивчає фортепіано, а наслідують її теж піаністи.
Сен-Санс написав цей твір під час перебування в Австрії, коли працював над Третьою симфонією. Спочатку він задумав коротку сольну п’єсу для віолончеліста Шарля-Жозефа Лебука, який готувався завершити кар’єру, а потім розширив задум до зоологічної фантазії про різних тварин. До роботи, розпочатої для віолончелі в «Лебеді», додалися інші частини. На відміну від одночасно створюваної симфонії, тут він використав гумор для задоволення друзів, які зібралися разом. Віолончельне соло увійшло до сюїти, а два фортепіано та інші інструменти використали для зображення тварин.
Знайомі мелодії, доручені черепасі та слонові
У «Черепахах» повільно виконують канкан з «Орфея в пеклі» Оффенбаха. Навіть якщо впізнаєш мелодію первісно швидкого танцю, його темп помітно відрізняється. Вибрана Сен-Сансом тварина — черепаха — погано відповідає швидкому танцю. Жарт створений зміною оригіналу та розміщенням його під іншою назвою. Композитор не написав нової мелодії, а змінив темп уже відомого танцю й доручив його повільній тварині. У цій частині поєдналися назва, що стосується черепах, і музика, взята в Оффенбаха.

У «Слоні» цитується «Танець сильфів» із «Засудження Фауста» Берліоза. Легкий танець повітряних істот Сен-Санс використав у слоновому вальсі, що виконується низьким інструментом. Черепахам він віддав швидкий танець Оффенбаха в уповільненому темпі, а слонові — легку музику сильфів Берліоза в низькому регістрі. Обидва номери пов’язують знамениту музику з іншою твариною. У першому змінюється швидкість, у другому — інструмент і розмір того, кому доручений танець. Відмінність між первісним призначенням цитованої мелодії та новою назвою продовжує сатиру сюїти.
До «Викопних» увійшли чотири французькі пісні, мелодія із «Севільського цирульника» Россіні та власний «Танець смерті» Сен-Санса. Це можна розглядати як сатиру, що порівнює часто виконувану та всім знайому музику зі скам’янілостями. Згадується й малюнок кісток давньої тварини, залишений композитором на початку номера. Не обмежившись чужими цитатами, він включив до короткої частини шість мелодій, серед них і свою. Знайомі пісні, оперна музика та власний оркестровий твір розташовані в одному номері, де сама музика стає матеріалом сатири.
Окреме видання «Лебедя»
«Лебідь» — тринадцята частина. У 1887 році Сен-Санс опублікував її, не видаючи решти разом із нею. Із чотирнадцяти номерів самостійними нотами вийшла лише музика з довгою віолончельною мелодією. Виконавці могли грати її, не готуючи всієї сюїти. Решта музики була видана в 1922 році, наступного року після смерті композитора. Між першим виданням «Лебедя» та друком повного циклу минуло 35 років. За життя автор дозволив публікацію одного номера та відклав широке оприлюднення інших.

Видання «Лебедя» 1887 року — переклад для віолончелі та фортепіано. В оригінальній сюїті використовують віолончель і два фортепіано. В окремих нотах супровід переданий одному піаністові, щоб п’єсу могли зіграти двоє людей. Сольна віолончельна партія збереглася, проте кількість піаністів змінилася. Публікуючи самостійну мініатюру, Сен-Санс доручив одному фортепіано музику, раніше розподілену між двома. Частина «Карнавалу тварин» та окрема віолончельна п’єса називаються однаково, але потребують різної кількості фортепіано.
Сен-Санс побоювався реакції німецької публіки на сюїту та обмежував її публічне виконання. У Німеччині він часто виступав як піаніст і був визнаний автором серйозних творів. Французьке Національне музичне товариство також наголошувало на професійній та серйозній творчості. Композитор непокоївся, як жарти, що звучали перед друзями, сприймуть на відкритому концерті. Він виконував сюїту на невеликих зібраннях, але обмежував її загальнодоступні виконання та публікацію. Для одного написаного твору він ухвалював різні рішення залежно від місця й аудиторії.
Хореографія Фокіна та лебединий костюм Павлової
У 1905 році Михайло Фокін поставив «Вмираючого лебедя» для Анни Павлової. Це короткий сольний танець на музику «Лебедя» Сен-Санса. Він відрізняється і твором, і музикою від «Лебединого озера» Чайковського. У цьому балеті Фокін створив хореографію, Павлова виступила на сцені, а музичною основою стала віолончельна п’єса Сен-Санса. Після створення тринадцятої частини композитором Фокін придумав відповідний їй танець, а Павлова його виконала. Так до віолончельної музики в танцювальному творі додали рухи, що зображують лебедя, який помирає.

Короткий балет уперше показали в Санкт-Петербурзі в 1905 році, і він став одним із головних номерів Павлової. Вона танцювала в костюмі, що зображував лебедині крила. На пачці, яка збереглася до сьогодні, є блискучі прикраси та гусяче пір’я; ззаду його розташували у формі крил. Припускають, що цей костюм використовували наприкінці 1920-х років. Після першого виступу Павлова продовжувала виконувати роль. Щоб глядачі бачили лебедя, вираженого рухами тіла, на костюмі зробили крила зі справжнього пташиного пір’я.

Хореографію Фокіна та виконання Павлової можна розглядати як спробу підкреслити в балеті не лише техніку, а й художність та почуття. Гнучкі рухи її рук використовували й інші танцівниці в ролі Одетти з «Лебединого озера». Між двома балетами з різною музикою передавалися рухи виконавців. «Вмираючого лебедя» танцюють під віолончельну п’єсу Сен-Санса, але пізніше інші танцівниці застосовували виразні прийоми Павлової до іншої ролі лебедя. Попри відмінність музики та творів, вплив тілесної виразності тривав.
Чотирнадцять частин, опублікованих після смерті автора
У заповіті 1911 року Сен-Санс дозволив видавництву Durand випустити повний цикл після своєї смерті. У 1922 році надрукували всі чотирнадцять частин. Між авторським рукописом і посмертним першим виданням є невеликі відмінності. Його готували в той час, коли композитор уже не міг особисто брати участь у публікації. Редактори порівнюють рукопис та друковані ноти, вивчаючи зміни. Прижиттєвий вибір публікувати лише «Лебедя» та дозвіл видати всю сюїту посмертно збереглися в різних формах нот.
У сюїті перед «Лебедем» стоять «Викопні», а після нього — «Фінал». За сатирою, складеною зі знайомих пісень, іде довга віолончельна мелодія, потім заключна частина повертається до музики різних тварин. Сен-Санс розмістив віолончельну п’єсу після швидкого фортепіанного руху, танцю, цитованого низьким інструментом, і наслідування вправ новачка. За окремими нотами «Лебедя» інші номери не грають, але в повному чотирнадцятичастинному циклі ті самі виконавці послідовно беруть на себе музику різного характеру.
Павлова готувала різні костюми для різних ролей. На першому лондонському виступі в 1909 році, виконуючи «Російський танець» Чайковського, вона вдягнула довгий сарафан за проєктом Івана Білібіна. Це довгий одяг трапецієподібної форми з російської традиції, досить важкий для танцю. Лебедину пачку прикрасили гусячим пір’ям та блискучими деталями; ззаду зробили пір’яні крила. У збережених костюмах Павлової окремо залишилися образи лебедя в постановці Фокіна та росіянки, що танцювала під Чайковського.
Музика, яку ви чуєте в Mahina
У Mahina «Лебідь» звучить у різних записах. Якщо ви почуєте цю мелодію під час трапези, можна згадати й те, як музика, опублікована окремо від сатиричного циклу про тварин, отримала продовження в балеті Павлової.





