У цій статті
Коротка відповідь
У 1965 році двадцятирічна Жаклін дю Пре записала Віолончельний концерт Елгара. Лондонським симфонічним оркестром диригував Джон Барбіроллі. На прем’єрі цього твору 1919 року він грав на віолончелі в тому самому оркестрі. Спершу Барбіроллі брав участь у виконанні як оркестрант, а через 46 років повернувся до концерту як диригент і разом із молодою солісткою створив цей запис.
Докладніше
Брак репетицій перед першим повоєнним виконанням
Віолончельний концерт Елгара вперше прозвучав 27 жовтня 1919 року в лондонському Квінс-холі. Елгар сам диригував Лондонським симфонічним оркестром, а солістом був Фелікс Салмонд. Композитор написав твір після завершення Першої світової війни. Згадуючи забрані війною життя й довоєнний побут, до якого вже неможливо було повернутися, скорботний характер музики можна зрозуміти у зв’язку з тодішнім досвідом. Оркестр, який продовжував виступати під час війни, представив новий повоєнний концерт, і його першим виконанням керував сам автор.
Лондонський симфонічний оркестр теж зазнав наслідків війни. Музикантів призивали до війська, а виступи тривали за обмежень пересування та загрози повітряних нальотів. Новий головний диригент Альберт Коутс вирішив не брати гонорару, щоб допомогти оркестру відновити концертну діяльність. До першого концерту сезону, на якому мали представити новий твір Елгара, увійшли також композиції Бородіна, Вагнера та Скрябіна. До одного вечора оркестр мусив підготувати і знайомий репертуар, і новий концерт.

На репетиції Коутс перевищив час, відведений для інших творів, тож Елгарові й Салмонду забракло можливості узгодити виконання концерту. Еліс Елгар у щоденнику висловила гнів через те, що сталося з її чоловіком, і водночас відзначила старання оркестрантів, які погодилися репетирувати довше. Недостатня кількість репетицій була однією з обставин, що спричинили несприятливі відгуки про прем’єру. Попри участь автора за диригентським пультом і присутність соліста, вони мусили вперше виконати нову музику, не встигнувши достатньо узгодити сольну партію з оркестром.
Елгар і надалі працював із Лондонським симфонічним оркестром. У січні 1934 року, перебуваючи на лікарняному ліжку у Вустері, він контролював запис оркестру в лондонській студії. Між двома містами влаштували спеціальне з’єднання, щоб композитор міг слухати запис, не залишаючи ліжка. Замість поїздки до студії Елгар слухав виконання з лікарняної палати. Композитор і оркестр, пов’язані ще від часу прем’єри, продовжували записувати музику навіть тоді, коли перебували далеко один від одного.
Повернення Барбіроллі до концерту як диригента
На прем’єрі концерту Барбіроллі грав у групі віолончелей. У 1965 році він диригував тим самим Лондонським симфонічним оркестром, записуючи концерт із дю Пре. Людина, яка на першому виконанні читала віолончельну партію перед собою, тепер керувала солісткою та всім оркестром. Коли концерт уперше представили публіці, Барбіроллі був одним з оркестрових віолончелістів. Через 46 років він стояв перед оркестром, визначав темп, узгоджував його гру із солісткою та готував запис того самого твору.

Дю Пре народилася 26 січня 1945 року. На час запису 1965 року їй було двадцять. У дитинстві вона почула віолончель по радіо й зацікавилася цим інструментом. У 1961 році відбувся її лондонський дебют із сольним концертом, а з 1962-го вона почала записуватися для EMI. Отже, ще до запису концерту Елгара вона вже мала досвід публічних виступів і роботи над платівками. Дебют, перші записи для EMI та запис концерту послідували один за одним упродовж кількох років.
Концерт Елгара вона вивчала ще під час занять у Вільяма Пліта. У 1964 році дю Пре почала грати на віолончелі Страдіварі, відомій як «Давидов», а наступного року виконала концерт із Барбіроллі та потім записала його з Лондонським симфонічним оркестром. Послідовність була такою: давно вивчену партитуру вона зіграла на новому інструменті, потім узгодила виконання з диригентом на концерті й після цього зробила запис. Знаменитій платівці 1965 року передували навчання та спільні виконання цього твору.
Матеріал, що повертається впродовж чотирьох частин
На початку концерту Елгар доручив сольній віолончелі чотири акорди. Потім їй відповідають струнні, кларнет і валторна, після чого альти викладають тему. Черговість вступу соліста й оркестру зрозуміла із самого початку. На відміну від прийнятого в концертах порядку, коли після довгого оркестрового вступу з’являється соліст, Елгар написав початок так, щоб першим заграв віолончеліст. Задовго до повільної частини, записаної дю Пре, композитор відкриває концерт звуками сольного інструмента.

Третя частина, Adagio, є повільною серед чотирьох частин. Перед нею звучать вступ віолончелі в першій частині та швидкий рух другої, а після Adagio йде фінал. Усі чотири частини відрізняються за характером, але побудовані так, що використаний раніше матеріал знову з’являється пізніше. Якщо виділити третю частину в окрему доріжку платівки, слухач чує послідовний розвиток її мелодії. У повному концерті ця повільна музика розташована між попередньою швидкою частиною та наступним фіналом. Над першою віолончельною фразою стоїть також указівка Nobilmente. Зазвичай її перекладають як «шляхетно». Разом із нотами початку Елгар у такий спосіб позначив і характер цієї фрази.
Ближче до кінця фіналу знову звучать тема Adagio та віолончельні акорди, якими відкривався концерт. Елгар не відкидав попереднього матеріалу, переходячи до нової частини, а використовував раніше почуту музику і у фіналі. Тема, викладена в третій частині як самостійний розвиток, стає елементом заключної, а початкові акорди повертаються перед завершенням. В окремому фрагменті можна слухати мелодію однієї частини; у повному концерті чутно будову твору, де той самий матеріал повторюється в різних частинах.
Виконання концерту після студійного запису
Дю Пре припинила виступати в 1973 році й померла в 1987-му. Коли хвороба позбавила її можливості виходити на сцену, звук її віолончелі й надалі можна було почути на раніше записаних платівках. Запис Елгара 1965 року з’явився до завершення її виконавської діяльності. Ранній етап кар’єри, від дебюту до запису, та подальші проблеми зі здоров’ям належать до різних періодів життя. Рік випуску платівки вказує на час, коли вона ще розширювала концертну діяльність, а імена диригента й оркестру, що брали участь у ній, теж збереглися разом із записом.

Виконання концерту Елгара дю Пре збереглися не лише на студійній платівці, а й у концертних записах та на плівці. Є запис виступу 1963 року під орудою Малкольма Сарджента, а виконання з Баренбоймом у 1967 році зняли для фільму. Зберігся і запис концерту у Філадельфії 1970 року. Виступ із Сарджентом відбувся за два роки до платівки з Барбіроллі, а фільм із Баренбоймом зняли через два роки після неї. Дю Пре неодноразово грала концерт Елгара, змінюючи диригентів і концертні майданчики.
Серед великих завершених оркестрових творів Елгара цей концерт став останнім. Дю Пре виконала його також 12 грудня 1968 року з Лос-Анджелеським філармонічним оркестром під орудою Зубіна Мети. Для цього оркестру то було перше виконання Віолончельного концерту Елгара. Завершений у пізній період життя композитора концерт дю Пре продовжувала включати до репертуару, зустрічаючись із диригентами й оркестрами різних країн. Після запису 1965 року вона грала той самий твір з іншими оркестрами. Концерт залишався в її репертуарі і в студії, і на сцені.
Знайомство, що почалося на прослуховуванні для отримання стипендії
Барбіроллі та дю Пре зустрічалися ще в 1956 році, під час відбору на стипендію Суджії. Барбіроллі допоміг юній дю Пре налаштувати віолончель. Умовою стипендії, яку вона отримала в одинадцять років, були щоденні заняття по чотири години. Через дев’ять років вони разом записали концерт. Барбіроллі, який колись налаштовував інструмент юної претендентки, став диригентом запису 1965 року, а віолончелістка, що навчалася завдяки стипендії, виконала сольну партію. До їхньої спільної роботи у студії Барбіроллі вже оцінював гру дівчинки, яка претендувала на стипендію, та допомагав їй налаштовувати інструмент.
У записі 1965 року дю Пре з перших тактів грає на віолончелі акорди. Після відповіді оркестру розгортаються чотири частини, а в заключній знову звучать мелодія третьої частини та акорди початку. Музику, яку на прем’єрі Барбіроллі грав усередині оркестру, тепер він вів як диригент. Сольну партію, виконану в 1919 році Салмондом, взяла на себе молода дю Пре. Замість Елгара, який диригував прем’єрою, за пульт став Барбіроллі, а Салмонда змінила дю Пре. Разом із ним дю Пре та Лондонський симфонічний оркестр записали всі чотири частини, залишені Елгаром.
Музика, яку ви чуєте в Mahina
До обідньої та вечірньої музичних програм Mahina входить Adagio з Віолончельного концерту Елгара у виконанні Жаклін дю Пре. Якщо ця мелодія прозвучить під час вашої трапези, можна згадати й історію запису, який молода дю Пре створила разом із Барбіроллі, що колись брав участь у прем’єрі.





